Категорії

Загинув, обороняючи рідну землю, наш учень Вадим Назаров

У нашій шкільній родині сьогодні – страшне горе. Загинув, обороняючи рідну землю, наш учень Вадим Назаров.

Не називаємо його колишнім, бо для нас відтепер він у списках учнів довічно. Шкільні коридори пам’ятають його у своїх стінах дев’ять років, а вчителі залишили в пам’яті про нього найтепліші спогади як про спокійну, тиху й добру дитину. Дитину, саме так: адже якщо саме на твої очах і з несміливого першачка, якого привела сюди за руку мама, відбувається перетворення на соколятко, готове розправити крила назустріч великому життю – то ти вже не просто вчительськими, а батьківськими очима дивишся на школяра, і вже не просто учень він тобі, а – дитина, син, молодший брат.
Саме тому й не знаходиться слів у ту ж мить, у день отримання страшної звістки про смерть, аби написати й описати біль, який заполонив серця нашого колективу, наповнив слізьми оченята наших школярів. Здається, цим болем пройняті класи, шкільне подвір’я, небо над нашим містом. Бо ж зовсім хлопчик ще , по суті! Дитина, яка піднялася на захист ось цього сонячного дня, мирного щебету птахів, щасливої усмішки інших дітей, нас із вами!
Вадим Назаров побачив світ 20 травня 1998 року у містечку Теребовля на Тернопільщині, а вже невдовзі став мешканцем нашого краю. До першого класу пішов у 2005 році і перші дев’ять років навчався у ЗОШ №10. Класний керівник Наталія Підкаура згадує його як тиху спокійну дитину, до якої не було зауважень. Її слова підтверджує й директор Наталія Вагнер, яка читала у Вадима біологію. Зазначає його надзвичайно тепле ставлення до молодшої сестрички, котру водив до школи маленькою: «Треба було бачити, як турботливо Вадим поправляв малій одяг, як оберігав її, як у кожнім його жесті відчувалася ніжність і любов до сестрички!»
А ще зазначає, що він запам’ятався їй саме отим людяним теплом і світлом, яким променився зсередини. Важко додати ще щось, бо усі вчителі школи №10, які навчали юнака, одностайно сходяться на цих чудових рисах свого учня.
Життєвий шлях Вадима Назарова – простий і куценький, біографія рівна й без хиб. Витяг із його автобіографії для військкомату: «У 2015 році закінчив Новоград-Волинську ЗОШ №7. У 2016 р. закінчив ЦПТУ №15 у м.Житомирі. 29.09.2016р. прийнятий на військову службу за контрактом у Збройні Сили України».
Остання військова посада – лінійний наглядач взводу зв’язку в одному з механізованих взводів ЗСУ. Наразі хай це буде просто так, точніше все вкажемо після перемоги. Але сьогодні наш обов’язок – віддати останню шану тому, хто і своє квітуче молоде життя поклав у фундамент звитяжної боротьби українського народу у війні з ворогом-сусідом.
З перших днів і практично годин російського вторгнення наш земляк опинився у вирі тих страшних подій. Востаннє виходив на зв’язок 9 березня. Відтоді соцмережі рясніли розпачливими проханнями дружини, сестри, родичів повідомити хто що може про місцеперебування Вадима, і хто як міг, допомагали в пошуках, підтримували – та намарно. Вже потім з’ясується, що 10 березня Вадим потрапив у полон в районі села Лукашівка Чернігівської області, і аж після звільнення військами ЗСУ села 30 березня його знайдуть розстріляним біля церкви, де знаходився рашистський штаб.

Вадим устиг створити сім’ю, тішився маленьким синочком Ростиком. Мріяв мандрувати Україною, обожнював ходити на природу та спілкуватися з друзями. Влітку, як стверджує дружина, мали з сім’єю приїхати до рідного Новограда-Волинського із Сум, де мешкав останнім часом із дружиною. «Наша остання розмова була про те, що він дуже скучив за нами, говорив, що скоро повернеться, казав, щоб я оберігала нашого сина, і що він дуже нас любить. А я йому казала, щоб він себе беріг, бо він для нас – усе на світі»…
Вадим Назаров був дійсно теплою світлою людиною, щасливим татусем, коханим чоловіком, добрим сином, люблячим братиком. Був…
Після цього слова всі інші не передадуть повною мірою болю й порожнечі, що утворилася з утратою цієї людини. Зайві всі слова. Є лише сльози.
А ще – пам’ять. Вона у кожному з нас, живих. У синочку, який, віримо, виросте гідним свого батька. У пам’яті майбутніх поколінь, бо не забудемо, живучи під мирним небом, тих, хто закрив його для нас своїм життям.
Герою слава!